Любительская свалка

Під моїма дверима лишили квіти. Під моїм балконом співали пісню. Щойно. Мені.

Це надто дивно, щоб я змогла сприйняти подібне чи, тим паче, передати.
Я не Джульєтта. Принаймні, він - точно не мій Ромео. Це я знаю напевне. Та й він також.
Проте відчуття, що заради тебе роблять милі дурниці й нісенітниці, змушує веселіше дивитись в похмуре обличчя буденності. Мені тепер тепло. Я знаю, що ці почуття ніколи не матимуть взаємності, що скоро минуть і не залишать по собі нічого, окрім його болю та моєї спустошенності... І все, що я тоді зможу сказати - тихе "я попереджала".
Та зараз, зараз, коли він живе ідеалом, що сам його собі створив з моєї скромної особи, зараз я втомилась бути розумнішою. Можливо, це егоїстично - не думати за нього, та...
Та я хвора й зламана. І дозволю собі слабкість порадіти трошечки з уривку середньовічної романтики.

Виявляється, банальності бувають приємними.

Уходящее небо миновавшей весны, спасибо тебе. Ты еще побудешь со мною завтра, но неизменно растворишься в послезавтрашнем дне. Все улыбки и слезинки - все краскою распято на тебе. Ты покидаешь меня, я никогда тебя не забуду.